Добре бути ледарем. Прокидаєшся не за будильником і не для того щоб йти на роботу. Музеї ніколи не поспішають. І жоден із них не відкривається о 8 годині ранку. Найближчий – львівський Арсенал. На жаль після реставрації відкрито лише половину експозиції, але все одно цікаво. За вчорашній день я вже вжився в образ мешканця стародавнього Львова, бо ще не виходжу за межі центру міста, тож образ (спосіб) мислення старовинних зброярів та військових зрозумілий.
І як завжди по життю звичайно нового нічого, але деталі іноді забарвлюють стародавню залізяку в живі кольори та температуру 36.6.
Я, зрозуміло, зовсім не зброяр, тим паче холодної зброї, але чомусь небайдужий до ефесів клинків, мечів і шабель. Не знаю, чому. Для мене це чарівні лінії. Відчуття, що метал потемнів і блищить від поту долоні ратника. 
Наприкінці дня потрапили до іншого музею. У застиглу у часі колективку UR4WXQ. Незрозуміло як збереглося все: радіо, антураж, товстий апаратний журнал-гросбух, плакати і, головне, атмосфера "дома піонерів". Що я, що моя дружина Іра, що вчила телеграф у Шосткінському Палаці Піонерів, відчули це шкірою.
Керівник UR4WG, Ігор, який бігав сюди ще пацаном, розповів багато цікавого з історії самого дому та радіо. Напевно, тому він і не хоче нічого міняти, хоча міняти треба. При нас прийшов хлопець із львівської політехніки з цифровим Баофенгом та другим курсом факультету комп'ютерних дисциплін. Думається, тут він не затримається, хоча він би тут був до місця. Не один я міг би допомогти Ігореві розширити знання дітей про аматорське радіо. І не лише в теорії. Але Ігор на своєму місці. Він зберіг все це і до нього досі ходять дітки, а я вже давно кинув думку про те, щоб відродити колективку в Славутичі. Я кланяюся Ігореві в пояс і обіцяю допомагати.
До речі, протягом дня, я зазнав ще одного етичного удару струмом. В Успенському Соборі, куди ми зайшли, у процесі розмови один із служителів, не знаю ні статусу ні рангу, він був у цивільному, дізнавшись про нашу зацікавленість, відкрив храм для нас с Ірою, щоб ми могли ознайомитися з внутрішнім устроєм та оздобленням. І довго відповідав на мої запитання, тому що від тих храмів, що я бачив досі, той сильно відрізняється. Зокрема про підлокітники крісел спеціальної форми для людей похилого віку або людей з особливими потребами, для яких потрібна опора, щоб стати або сісти в крісло. Я тупо не здогадався, чому вони такі. Ніколи б не думав, що нас чекае така пригода у центрі Львова.
